Ukrainian Belarusian English French German Japanese Lithuanian Polish Russian Spanish Turkish

Українського села не буде, якщо не буде сільської кооперації

Публікуємо інтерв'ю від 1 липня 2011 доктора економічних наук, професора Любов Василівни Молдаван газеті "Вісті" на тему сільськогосподарської обслуговуючої кооперації.

– Як би Ви з точки зору сучасної світової практики подивилися на нинішню ситуацію у кооперативному секторі економіки України?

Треба, вочевидь, сказати, що недавно майже 800 млн. членів Міжнародного кооперативного альянсу відзначали Міжнародний день кооперації, і якщо до цього додамо, що 2012 рік проголошений ООН "Міжнародним роком кооперативів", то про місце і значення кооперації у вирішенні актуальних питань сучасного життя мільйонів людей багато говорити не доводиться.

Між іншим, два роки тому я брала участь у міжнародному науковому колоквіумі в Парижі, де з участю представників більше 80 країн розглядалися питання розвитку кооперації в умовах глобалізаційних процесів, агресивного наступу трансконтинентальних компаній, крупного національного приватного бізнесу. Чи настав час, коли кооперативи вже відіграли свою роль в економічному і політичному житті суспільства, чи й надалі розвиватимуться як економічні і соціальні структури, найбільш поширені у сферах, де виробникам індивідуально діяти на ринку невигідно, або куди невигідно вкладати капітал приватному бізнесу, або у сферах з підвищеними ризиками господарювання. Аграрне виробництво за цими ознаками є такою сферою. Тому європейські країни через кооперативні формування в аграрному секторі реалізують понад 60% усієї виробленої фермерами продукції, а скандинавським належить навіть більше 80%. Кооперативи Китаю та Японії реалізують на внутрішньому та зовнішньому ринках понад 90% сільськогосподарської продукції, виробленої своїми членами.

Так-от, учасники колоквіуму дійшли висновку, що кооперація була і залишається єдиним шляхом до збереження селянства, забезпечення продовольчого і соціального захисту населення, економічної облаштованості і сталого розвитку сільських територій, які формують фундамент національного дому.

У тій же Франції, до досвіду якої ми ще будемо повертатися, функціонує 3500 сільськогосподарських кооперативів, що займаються переробно-збутовою діяльністю. Мають фермери і 13300 кооперативів зі спільного використання техніки. Членами кооперативів різних видів є 9 із 10 фермерів. Тут зайнято біля 520 тис. працівників. А кооперативний річний оборот становить у середньому 77-80 млрд. євро. Оце і є місце в економіці сільського господарства кооперації.

У нас же бачте, як складається? Їмо картоплю єгипетську, яблука польські, петрушку ізраїльську... Країна за рядом позицій уже втрачає свою продовольчу незалежність — сигнал тривоги. Додамо сюди ще проблеми якості і безпечності імпорту, про що застерігають і лікарі, і незалежні експерти (генномодифікована продукція, хімічно оброблені для лежкості овочі і фрукти і т.п.). При цьому 70-90% трудомісткої продукції виробляють малоземельні особисті селянські господарства України, значна частина якої не доходить до ринку, або доходить до столу міського споживача через багатьох посередників. У результаті ціна реалізації виробленої селянином продукції дуже низька. Кисломолочний сир, наприклад, по селах скуповується по 15 грн./кг., а в місті він продається ціною вдвічі більшою. Селянину невигідно займатися таким бізнесом, і він збувається корови, теляти, свиней, не розширює виробництво фруктів і овочів і т.д. Згортається виробництво – зростає імпорт.

Якби в Україні була європейська кооперативна структура в системі агробізнесу, то селяни могли б доводити через свої кооперативи продукцію від поля до прилавка без перекупників і мали б за неї ціну, рівну споживчій ціні за мінусом витрат на доставку — а це на третину більше від нинішньої. Це б стимулювало нарощування виробництва і стримувало б імпорт. А так "процвітає" бідність, українське село старіє, деградує, соціальна інфраструктура зникає. Великі агрохолдинги, спеціалізувавшись на виробництві високомеханізованих зернових і олійних, витіснили за останні 5 років з виробництва до мільйона людей, які опинилися в своїх особистих селянських господарствах сам на сам зі своїми проблемами, і роби, що хочеш. Часто буваю в селах, і болить душа та серце. Бо сама з села, на Буковині, як мовиться, закопана моя пуповина. Селу я віддала перших своїх 11 років трудової діяльності. Щороку приїжджаю туди, зустрічаюся з родичами, односельцями, бачу їх біди.

Без кінця говоримо про підтримку села, селянина, однак ніяких конкретних дій немає. Увесь же світовий досвід стверджує, щоби вижити селу, селянину, як повітря, потрібна кооперація. Самим селянам створити матеріальну базу кооперативів неможливо, тому їх партнером виступає держава. Так у Європі. Так в Канаді й США, Австралії і Індії, так усюди. Ми маємо усвідомити, що українського села не буде, якщо не буде сільської кооперації. А для цього потрібна цілеспрямована організаційна робота.

Споживча кооперація, пригадаймо, так і зародилася — вирішення питань придбання товарів без посередників-торгашів на свої плечі взяла громада. Ті ж рочдельські ткачі в Англії, створивши "Товариство чесних піонерів" — прообраз нинішньої кооперації — взяли на себе доставку хліба з хлібозаводу, щоб було дешевше, без нарахувань на прибуток. Селяни, фермери без кооперації не зможуть існувати — це доконаний факт практики усіх країн, незалежно від того, чи вони бідні, чи багаті. Чому, наприклад, фермери США переробляють 86% свого молока на кооперативних заводах? Тому що якби вони його продавали у сирому вигляді, то мали б ціну на молоко набагато нижчу, і його невигідно було б виробляти.

Треба сказати, що за 20 років незалежності через низку політичних, економічних, соціальних причин наша сільськогосподарська кооперація так і залишилася у зародковому стані.

Звернімося до першовитоків, до національних джерел. Кооперативний рух в Україні має більш ніж 140-річну історію. На основі самоорганізації громад розвивалася кредитна, збутова, переробна, споживча кооперація. Якщо перші види з переходом до радянської системи господарювання перестали функціонувати, сільська споживча кооперація довгі- довгі роки добросовісно виконувала свою кооперативну місію на селі. Однак і вона поступово втратила свою кооперативну основу. З переходом до ринку настав час відродження кооперативів – конкретне завдання реалізувати патріотичну балаканину в патріотичні діла. Оце буде наш вклад у спасіння села.

– Який ви пропонуєте вихід?

Перш ніж про це вести мову, варто, мабуть, окреслити контекст, щоб зрозуміліші були аргументи. На чому базується західна агроекономіка? На тому, що сільське господарство не можна розглядати виключно як галузь комерційну, що забезпечує виробництво товарів з метою максимізації прибутків. Промислові галузі — так. Сільське господарство — ні. Тому що із-за його особливостей гонитва за прибутками породжує цілу низку соціальних і економічних проблем, загрозливих не лише для селян, а й для всього суспільства. Однією з найважливіших соціальних функцій виступає забезпечення продовольчої безпеки країни, незалежно від рівня вигідності виробництва. Наприклад, нині не вигідно виробляти молоко. Але воно необхідне для суспільства, для дітей у першу чергу, значить, його треба виробляти, і завдання селян і держави у партнерстві вирішити цю проблему. Якщо ж спрямовувати сільське господарство лише на максималізацію прибутків від виробництва вигідних видів продукції, то відбудеться те, що відбувається в наших агрохолдингах, а за ними — і в інших підприємствах, де знищено молочне виробництво. Хто рятує ситуацію? Особисті селянські господарства.

Друга соціальна функція сільського господарства — забезпечення селян роботою та рівнем доходів, які сприяли б осілості сільського населення, збереженню сільських поселень, зменшенню міграційних процесів і тиску на ринки праці і т.д. Великий капітал об'єднується, монополізує значні масиви сільськогосподарських угідь і спеціалізується на, як правило, експортоорієнтованих культурах, які дають прибутки. Сьогодні в такому стані знаходиться майже половина українських земель. В руках окремих компаній сконцентровано від 100 до 300 і більше тис. гектарів. Крупним компаніям не потрібно багато людей для роботи, бо вони вибирають найбільш механізоване виробництво. І набирають людей, як правило, не з того села, де придбали землю, а з інших, віддалених, щоб люди не були прив'язані до родин, до території, тобто були без коріння, перекотиполем, — менше клопотів з так званим чуттям господаря, патріотизмом. Така сутність латифундистського капіталізму. І хто сьогодні дає роботу і тримає ще село? Знову ж таки – особисті селянські і фермерські господарства.

Увесь світ сьогодні бореться за те, щоб зберегти землекористування в руках якомога більшої кількості людей у сільській місцевості, бо вони там живуть, там трудяться, там годують себе і країну. У нас же людей витісняють із виробництва, а затим — і з села.

Звернімося до екологічних проблем. Великий капітал спеціалізується, як правило, на вирощуванні зернових колосових і олійних культур, які в основних зонах їх концентрації вже займають до 92-95% посівних площ. Україна по зерну, по олії посіла перші-треті місця в світі. Ми цим хвалимося, але подібна спеціалізація — катастрофа для сільського господарства, бо це порушення усіх законів землеробства, в результаті чого ґрунти виснажуються і деградують. Якщо у країнах західної Європи під олійні культури відводиться 12-13% землі, то у ряді областей України — до 32% і більше. Через 10 років такої експлуатації землі її родючість можна звести нанівець. Через це крупний капітал не допускають у Європі, США, Канаді й інших країнах безпосередньо до сільської діяльності, їм можна вкладати капітал лише на умовах партнерства з фермерськими господарствами. Дотримання сівозмін й інших екологічних вимог контролюється кодексами правильної сільськогосподарської практики.

Крупний капітал у Латинській Америці перетворив обширні сільгоспугіддя в савану. В Бразилії й інших країнах уряди націоналізовують значні масиви землі і сприяють формуванню на них фермерських господарств, надаючи пільгові кредити сприяючи формуванню кооперативів, створюючи за державні кошти інфраструктуру і т.д. Вони вимушені це робити під тиском соціальних і економічних проблем, породжених багаторічною експлуатацією земель великими компаніями у своїх інтересах. Отже, висновок — вся історія світового сільського господарства доказує переваги фермерського типу господарювання. Наші особисті селянські господарства, половина з яких є неформальними фермами, маючи менше орної землі, вирощуючи до 60% валової сільськогосподарської продукції, виконують важливі соціальні функції, бо виробляють продукцію, фізіологічно необхідну людям, і не завдають землі і навколишньому середовищу такої шкоди, як агрохолдинги.

Сьогодні ми маємо зробити вибір — йти по типу господарювання, якого дотримуються у більшості країн, чи по латиноамериканському шляху з усіма негативними явищами. При цьому треба мати на увазі, уряди багатьох країн заохочують свої компанії брати в оренду або скуповувати землі в інших країнах. Арабські країни, Китай на міжурядовому рівні ведуть перемовини про це, зокрема і з Україною. До чого це призводить? Наприклад, китайські компанії в перенаселеній голодній Африці беруть на роботу не місцеве населення, а китайців їх уже більше мільйона працює на африканських плантаціях.

Організації ООН попереджають: якщо такі процеси посилюватимуться, то колонізація капіталом земель слабких країн стане новим видом колоніалізму в XXI столітті, посилюючи бідність і голод в цих країнах. Чи влаштовує така доля країну, українське село? Якщо ні, то давайте будемо робити так, як роблять американці, канадці, австралійці, європейці — будемо підтримувати селянські і фермерські господарства і підприємства, які зберігають статус правонаступника КСП і функціонують в межах сільського поселення, та їх кооперацію з метою виходу на ринок. Доведімо ділом, що Україна в центрі Європи.

– Тобто, відроджувати кооперацію?

Так. Збут продукції, її переробка, оптове постачання, спільне використання техніки, приміщень, постачання води, газу, електроенергії, виробництво комбікормів.. Скільки можливостей у кооперативів! Півсвіту вже так живе.

Сьогодні у багатьох колах побутує думка, що нашим селянам, мовляв, уже не впоратися із сучасними продовольчими завданнями. Подивимося статистику. Підприємства забезпечують овочами, фруктами населення тільки на 25%, решта — селяни зі своїх земельних ділянок. На плечах, знову ж селян, 98% виробництва картоплі. Підприємства, маючи на мільйон гектарів більше орної землі, забезпечують продукцією у грошовому вигляді 18 млн. українців, а селяни з особистих і фермерських господарств — 28 млн. То, запитую, село наше і ці господарства дієздатні чи ні? Але без кооперації для спільного збуту своєї продукції великими партіями вони не зможуть забезпечити ефективне виробництво і доходи.

Село підніматиметься тоді, коли люди нормально продаватимуть свою продукцію, коли вони зароблятимуть нормальні гроші. Хіба це справедливо, у моєму селі Бочківці яблука вирощують за французькими технологіями, а їх забирає перекупник по 8-10 грн. за ящик? Купують у селян за невисокі ціни і продають з вигодою, яка підчас більша, ніж у селянина, який її заробляє за рік, годуючи свиню чи вирощуючи яблука.

Якщо селянин сам добре зароблятиме, тоді він буде у селі жити, продовжувати рід свій. Для цього ми маємо дати відповідь на запитання, яким чином вивезти вирощені продукти з села, де їх складувати, зберегти і доставляти за добрі гроші міському споживачеві від урожаю до урожаю. Де альтернатива багаточисленним посередникам і нахрапистим трейдерським компаніям?

Відповідаю, це можуть зробити сільськогосподарські кооперативи. Вони повинні зайняти серйозну нішу у вивозі продукції із села і доставці якнайближче до споживача. Це можуть зробити найперше збутові кооперативи, за ними – переробні, які набагато складніше організувати.

При організації цих кооперативів посередники зникають. Восени минулого року ми побували на півдні Франції, в горах Юра, що відділяють країну від Швейцарії, де виробляються відомі сири торгової марки "Сonte". Там кожен фермер тримає по 10 і більше корів, користується своїм або кооперативним пасовищем. У кожному селі свій кооперативний сирзавод — працюють три особи, приміщення — як от два моїх кабінети. Раніше сири від них забирали посередники за цінами набагато нижчими, ніж у містах. Фермери подумали, чого це ми втрачаємо такі кошти на пустому місці? Об'єдналися у рамках департаменту (району) і створили кооперативний союз (кооператив кооперативів) — юридичну особу, якій делеговані функції забезпечення дозрівання сирів упродовж 4 місяців і їх збут безпосередньо супермаркетам й іншим покупцям. Завдяки цьому виручка фермерів від збуту молока збільшилася на 20%.

Візьмемо збут зерна. 58 тисяч фермерів центрально- західних департаментів Франції мали 70 кооперативних елеваторів. Але побачили, що вигідніше продавати зерно на кордоні. З цією метою об'єдналися і в порту Ла-Рошель побудували на кооперативних принципах один потужний елеватор (держава взяла участь - дала безповоротну субсидію). Трейдери також здійснили некомерційні вклади у спорудження припортового елеватору, де придбавають необхідні їм великі партії продукції. У результаті невеликі французькі фермери одержують від ціни на кордоні 75%, тоді як наші досить крупні господарства за відсутності кооперативних каналів збуту – лише 49-51%.

Відродити село через кооперацію, гарантувати продовольчу безпеку населення через виробництво власних продуктів харчування, їх переробку та реалізацію — ніхто краще, ніж кооперовані селяни, це не зробить. Дивіться, Генеральна асамблея ООН періодично приймає рішення, резолюції, в яких наголошує - сільськогосподарський розвиток країн, їх продовольча безпека, соціальний захист селян – у руках кооперації. Міжнародна організація праці наголошує: без кооперації сільське населення мігрує зі своїх територій і тисне на міста, це величезна проблема для кожного суспільства. Це примноження бідності, хвороб, тиск на ринки праці... Державам набагато вигідніше підтримувати кооперацію, ніж розв'язувати ці складні і затратні проблеми. Це ми – селяни і наша влада – повинні усвідомити.

Кооперацію треба відроджувати як таку, що ґрунтується на реальних кооперативних засадах. Днями у Києві відбувся "круглий стіл" з питань вдосконалення законодавчої бази обслуговуючої кооперації. Висновок учасників — без вдосконалення нормативно-правової бази неможливо розбудовувати кооперативи, а без них – втратимо село. І це серйозно.

Необхідно кожній області, залежно від основної спрямованості діяльності селян, відпрацювати свої моделі формування кооперативів. Сьогодні ще можна на базі незадіяного майна сільських споживчих товариств та їх спілок створити збутові кооперативи, відновити на кооперативних засадах плодобази, овочесховища. Є незадіяні об'єкти державної і комунальної власності, які можуть бути передані сільськогосподарським кооперативам. Потребує розширення державна програма підтримки розвитку сільськогосподарської кооперації. Питання організації оптових ринків зараз обговорюється. У США 40% усіх оптових ринків кооперативні, у Голландії - переважно. В Україні є програма підтримки формування мережі таких ринків і при відповідній політиці у ряді регіонів вони можуть бути кооперативними.

На селі мають розвиватися справжні кооперативні структури, тобто структури, що відповідають загальноприйнятим кооперативним принципам. Селяни повинні навчитися об'єднуватися і самим вигідно продавати свою продукцію та облаштовувати спільно свої села.

Але ще раз наголошую – без партнерства з державою це неможливо. Нашій владі необхідно оволодіти поширеними у світовій практиці механізмами підтримки сільськогосподарських кооперативів і це має стати складовою аграрної політики.


Discuss this article